Роздуми дядька Миколи як голос народу

Ще й як слід не розвидніло, а дядько Микола вже на ногах. Худобу попорав, картоплю з копця перебрав, а тепер он цюкає сокирою біля сараю.

— На зло москалям дрова рубаю! Дбаю про енергетичну незалежність! Нехай подушаться там, у Москві, своїм газом! — віджартувався, коли спитала, нащо це він спину гне, маючи блакитний вогник у хаті.

Чоловік наче у воду дивився. Спостерігала, як він завзято працює, а в перервах між роботою розмірковує над ситуацією в країні, і ловила себе на думці — таку б людину та у радники президента! І тямущий, і далекоглядний, і роботящий! А патріот який! Тільки дізнався про мобілізацію, одразу до військкомату подався.

— Не дивіться, що старий, — каже. — Є ще порох у порохівницях. Мої сини підуть Батьківщину захищати, а мені на печі боки відлежувати? Не буде такого!

Таких, як дядько Микола, в українській владі бракує найбільше. Рвуться у високі чиновницькі крісла усілякі злодійкуваті нездари. Ось і тепер, погляньте, скільки бажаючих мають наміри балотуватися у президенти. Усі начебто такі білі й пухнасті хочуть рятувати країну, б’ють себе у груди, хрести на пузі малюють, що вони — за народ.

Дядькові Миколі нема часу ту брехню слухати. Він одне знає: хочеш мати хліб і до хліба — працюй. Чоловік вже й пшеницю підживив, кілька соток моркви та буряка посіяв, десять рядків цибулі висадив, чотири мішки ранньої картопельки у землю вкинув. Роботи в селі вистачає, хіба ж усю її переробиш?

— Читав у газетах, що пам’ятники Леніна поскидали, — озвучує голос народу дядько Микола. — А хіба від того ковбаса у магазинах подешевшала? Ні! Квартплата меншою стала? Ні! Пенсії та зарплати підвищили? Теж ні! То чого було той пам’ятник за шию тягати? Хто кому й що хотів довести? Я не прихильник комуністичних ідей, але й варварства такого не розумію.

Он донька вчора дзвонила, каже, що газ наполовину дорожчає. Малозабезпеченим обіцяють субсидії. Ну а люди, які живуть від зарплати до зарплати й «неімущими» не вважаються, тепер вибиратимуть: тепло чи хліб на столі. Колотитися у холодній квартирі ситому чи сидіти в теплі напівголодному — однаково сумна перспектива.

Ми одну владу скинули, інша у високі крісла вмостилася, а система як була, так і лишилася. Не зламали її. Куди не поткнися, усюди на лапу дай. А ті, хто роками Україну розкрадав, уже у тюрмах сидять? Ніякі кредити й подачки нашу економіку не врятують, якщо і далі ними будуть розпоряджатися так, як і раніше.

Правду каже дядько Микола. Депутати, проголосувавши за Закон «Про запобігання фінансовій катастрофі і створення умов для економічного зростання», виправдовуються перед людьми, мовляв, реформи торкнуться не тільки простих українців, а й чиновників та багатіїв. Так то воно так, тільки ті, хто тримає свої мільйони в офшорах, хто накопичив мільярдні статки, змін не відчувають, а звичайним смертним добре доведеться паски затягнути.

У Польщі, яка почала реформи наприкінці 80-х та вступила у Європейський Союз у 2004 році, на перших порах рівень життя людей знизився на 40 відсотків і лише через 3-4 роки економіка почала рости. А з такою корупцією, як у нас, напіввоєнний стан, зубожіння, виходити з кризи, схоже, доведеться значно довше.

Щоб виплачувати людям пенсії, треба втричі збільшити надходження до Пенсійного фонду. Сьогодні середня пенсія в Україні становить 1526 гривень. Народні депутати, чиновники отримують у десять разів більше, судді у вісім, прокурори у шість. Скажіть, який бюджет витримає таку наругу над справедливістю? Міністр соціальної політики як надзвичайне досягнення подає пропозицію про зміну в нарахуванні пенсій державним службовцям за спеціальними законами — з 80 до 70 відсотків від розміру зарплати. Натомість обмежити планку для пенсійних виплат для «колишніх», не ділити пенсіонерів на чорних і білих, відміняти спецпенсії уряд не береться.

Турботою про народ пояснює нинішня влада збереження пільг, за кількістю яких Україна посідає перше місце в світі. У нас їх, як відомо, аж 380 категорій. Це 18 мільйонів пільговиків, що становить майже 40 відсотків населення. За них мусять платити інші. Безоплатним проїздом у транспорті користується 24 мільйони українців. Про запровадження адресних допомог, впорядкування цієї затратної сфери ніхто й не згадує.

Аби підсолодити простим людям життя, уряд пообіцяв підвищити ставки оподаткування для багатих, призупинити виплату грошових допомог держслужбовцям (10 окладів) при виході на пенсію. Після цього бачили, скільки пенсіонерів-чиновників позалишали свої насиджені тепленькі місця? Тікають, немов миші з потопаючого корабля, тільки б встигнути отримати отих десять окладів — 27-30 тисяч! А от на головне питання — коли ж повернуть в Україну вивезені казнокрадами мільярди — відповіді немає. Як немає й чітких, послідовних кроків у боротьбі з тіньовою економікою. А тільки через податкові ями з бюджету щорічно вимивається до сотні мільярдів гривень. Нікого не притягнуто до відповідальності й за корупцію.

— Мій сусід три роки тяжко хворів, останній рік з лікарні не вибував: операція за операцією, — продовжує тему дядько Микола. — Лише місце дислокації змінював: то в малинській, то в обласній лікарнях. Рідні хотіли хворому групу зробити, щоб якісь пільги в майбутньому мати, а дзуськи! То документів якихось не вистачає, то болячка не така, то комісії якісь проходити треба. Отак і дотягнули, допоки чоловік Богу душу не віддав. А тепер загляньте, приміром, у місцеві владні кабінети — у кожного другого група!

Так і хочеться спитати, шановні держслужбовці, якщо здоров’я підводить, то, може, й робота у владі не потрібна? Адже лікарі стверджують, що постійні стреси, навантаження, нерви ще більше шкодять здоров’ю. Однак облюбовані кабінети ніхто не збирається лишати. І зрозуміло чому — поки ти при владі, перед тобою усі двері відчинені, ти, як пуп землі. Прості, чесні та роботящі люди про це тільки мріяти можуть ну і, звичайно, тугіше затягувати паски…