Настав час зменшувати апетити, або За що проливала кров Небесна сотня?

Не секрет, що кожен, кого обсідають болячки і кому доводиться топтати дорогу до лікарні, задумується: «У скільки обійдеться лікування?». Нещодавно з подивом дізналася, що з 4 тисяч, які коштує у Житомирі гінекологічна операція, половину треба віддати лікареві за роботу. Чесно кажучи, цифра шокувала. Для жителя Малинського району, де  середньомісячна зарплата трохи більша 2500 гривень сума, погодьтеся, велика.

Черговий візит знайомої до лікаря-гінеколога в житомирській лікарні закінчився тривожною новиною: потрібна термінова операція. Жінка повигрібала з домашніх засіків усе, що було. Ще дві тисячі довелося позичити у друзів та сусідів. Так нашкребла чотири тисячі і з ними поїхала в лікарню. У палаті розпитала у пацієнток, подруг по нещастю, що й скільки буде коштувати. Почула ціни: 800 гривень — набір медикаментів на операцію, 800 — анестезія, 2000 — «подяка» лікарю. Знайома полегшено зітхнула — зібраних грошей нібито мало вистачити. Але після хірургічного втручання усе пішло не так, як сподівалася хвора. Коли настала мить розрахунку, анестезіолог (навіть не хірург) мовила: «Операція була дуже тяжка. Ви б не хотіли зі мною розрахуватися?». Прооперована потягнулася до шухлядки і витягнула звідти відкладені заздалегідь 800 гривень.

І в цей момент анестезіолог заявила: «Може, ще хоч 200 гривень добавите?».

Коли я дізналася про цей випадок, перше, про що подумала — подзвонити у «Правий сектор» (сьогодні він є у кожному місті) і запитати, чи не хочуть вони поборотися з корупцією у медицині? Кажуть, що візити хлопців у прокуратуру, ДАІ повертають працівників цих установ з Марса на Землю. Після розмов із представниками Майдану вони раптом починають орієнтуватися у реальності і згадують, у якій країні живуть, і які у наших людей зарплати. Подумалося, хай би хлопці запитали в тієї лікарки: де в хворої непрацюючої пенсіонерки ті додаткові двісті гривень? Вона ледь ці 800 знайшла!

У мене серед знайомих багато медпрацівників, тож знаю, яка в них важка робота, мізерна зарплата, а їм треба годувати сім'ї, оплачувати комуналку, платити кредити… Та хіба в пацієнтів не такі самі проблеми? Ніхто ж із нас купюри не малює. То, може, варто хоч іноді входити у становище простих людей, яких — більшість, а не доводити їх до інфаркту думками про гроші?

Важко писати ці рядки, бо вже майже три роки тяжко хворіє мій батько. Чимало разом із ним виїздили по лікарнях: і міських, і обласних. Жодного разу ніхто з лікарів не відмовив у допомозі. За це їм ще раз хочеться подякувати, але, як кажуть: «Платон, ти — друг, та істина дорожча». Я не проти подяки лікарям, однак не в примусовому порядку, і не такої, щоб людина знімала з себе останню сорочку. Зрештою, кожен медик знав, на що йшов, коли обирав далеко не найбільш оплачувану професію.

Зрозуміло, що отримувати гарну «подяку» щодня — приємно, однак вимагати від пацієнта останнє — безсердечно і аморально. Тим паче сьогодні, коли під впливом Майдану суспільство робить спробу очиститися. Невже можуть пройти повз вуха і серце слова: «Як братимеш чи даватимеш хабар — відчуй кров Небесної сотні на своїх руках».

Думається, епоха стрімкого збагачення окремих бізнесменів від медицини, та й не тільки, має закінчитися саме зараз. Настав час зменшувати апетити.

Світлана СОТНІЧЕНКО