Два з половиною роки у Чорнобилі, а взамін товстелезна медична «книжка», букет болячок та півтори тисячі гривень пенсії»

Напередодні чергової річниці аварії на ЧАЕС малинчанин Василь Маркевич (на фото) вирішив «сходити» на побачення із Чорнобилем. Дістав із шухлядки старі пожовклі від часу фотографії, зроблені у Прип’яті, розклав їх на столі. Фотографувати хоч і суворо заборонялося, однак чоловік все-таки зробив кілька знімків на згадку. Ось на цьому фото забуті Богом та людьми багатоповерхівки та дитячі майданчики. На іншому — Василь Петрович із друзями-ліквідаторами. Усі ще такі молоді, повні енергії та сил.

— Це хлопці з Радомишля. На жаль, їх уже немає серед живих, радіація зробила свою чорну справу, — з гіркотою промовив Маркевич, витираючи скупу чоловічу сльозу. — Золоті люди були, справжні товариші, чудові фахівці. Хіба тоді, у 1986-му, думали вони, як відгукнеться у майбутньому та поїздка у Чорнобиль? Ні! Тільки вибухнув реактор, полишали вдома дружин та дітей і вперед у 30-кілометрову зону.

Я до аварії працював водієм у газовому господарстві, а коли з військкомату повідомили, що в Чорнобилі сталася аварія, мене направили у Прип’ять звозити уламки від реактора до могильників. Так я працював вахтовим методом два з половиною роки. Ось на цій фотокартці я біля свого КРАЗу. Таких машин було лише вісім. 

— Пам’ятаєте перше враження від побаченого у Чорнобилі?

— Так. Це був, немов жахливий сон, — зробивши коротку паузу, продовжує чоловік. — Уздовж 30-кілометрової зони на дорозі стояли 18-19-річні солдати у касках. Тоді я неабияк розхвилювався, адже хлопці майже нічого не знали про радіацію. Як хтось міг дати наказ везти до Чорнобиля дітей?

Страшні картинки з 1986-го й досі у мене перед очима: молоде місто енергетиків, де проживало 52 тисячі людей, перетворилося на суцільну пустку, місто-привид. Вибиті у будинках шибки, вивішена на балконах білизна, залишені дитячі іграшки, поруділе листя на деревах. Усе це лякало, однак кожен із працівників станції розумів, що комусь все-таки треба вивозити людей, розбирати уламки від реактора, будувати саркофаг. А яка нині дяка за усе це? Товстелезна медична «книжка», букет болячок, півтори тисячі гривень пенсії та ліки за космічними цінами? Про чорнобильців на сміх згадують лише напередодні річниць та у День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Згадують і одразу ж забувають. І, до речі, на усіх рівнях: від найвищого до місцевого. Так неприємно буває, коли іноді чуєш: «У вас, ліквідаторів, — пільги, високі пенсії, безкоштовні медикаменти». Це у привілейованих або в псевдоліквідаторів, котрі ніколи в житті того Чорнобиля не бачили. А простим чорнобильцям нема чому заздрити. Бо здоров’я, яке ми втратили, ніхто не поверне.

• Що найбільше запам’яталося за два з половиною роки життя у Прип’яті?
• Приїзд до Чорнобиля Йосифа Кобзона та Алли Пугачової. Наші хлопці, тільки-но дізналися, що у 30-кілометрову зону їдуть такі зірки, то одразу подалися до Києва за квітами. Співаки одразу після концерту з вдячністю взяли від нас букети, а потім повикидали ті квіти. Напевно, радіації злякалися.
• Під час перебування у Чорнобилі Василя прооперували, видалили апендикс, — долучається до розмови дружина Маркевича. — Більше чотирьох місяців рана не гоїлася, чоловік увесь цей час був на лікарняному. А потім його поставили перед фактом, мовляв, хворі нам не потрібні, тож розраховуйтеся. Якби ж тоді хтось підказав, що можна комісуватися, то тоді і групу зробили б, а так лишилися без нічого. Лікарі чоловікові болячки з Чорнобилем не пов’язують. Дарма, що стільки часу пропрацював у Прип’яті.   
• Подивіться, скільки у мене грамот та подяк, — витягує з-під фотокарток винагороди Василь Петрович. — Навіть нагрудний знак є — «учасник ликвидации последствий аварии на ЧАЕС». А ось мій червоний пропуск у 10-кілометрову зону. Усе це тепер просто пам'ять про подвиги ліквідаторів, про порожні обіцянки чиновників, про байдужість влади, про замовчування страшної правди, яка ще багато років дивитиметься на нас з оскалом…