У Ворсівці живуть дві родини зі Слов’янська 

Коли дізналися, що до Ворсівки переїхали дві родини зі Слов’янська і що цим сім'ям із трьома неповнолітніми дітьми потрібна допомога, то не забарилися із поміччю. У суботу з самого ранку поїхали до села. Питання, де шукати переселенців, навіть не виникало. Адже, думалося, про таку подію у Ворсівці знають усі. Та яким було наше здивування, коли ні дві жінки, місцеві жительки, не знали про біженців із Слов’янська, ні навіть у магазині, де зазвичай знають усе й про всіх, теж про «чужих у Ворсівці не чули».

Тож пошуки трохи затягнулися. Добре, що на одній із дальніх вулиць села зустріли молодого чоловіка, який і провів нас до втікачів зі Слов’янська.

Дві молоді родини з дітками оселилися на краю села у старенькій похиленій хатинці. Біля будинку стояла машина, на якій люди втікали зі Слов’янська. Одна з жінок розповіла, що виїжджали з рідного міста похапцем, боялися, щоб пропустили через блокпости, щоб не потрапити під обстріл. В один момент усі члени обох родин лишилися без роботи, засобів для існування, житла. Спочатку боялися їхати на Малинщину, адже з усіх місцевих телеканалів тільки й мови, що в Центральній Україні та на Заході — «нацисти» та «бандери».

Яким було здивування переселенців, коли одразу після їхнього переїзду до Ворсівки люди потягнулися з допомогою: одягом, продуктами харчування, грішми. Чоловікам запропонували підзаробити на будівництві. Не стояла осторонь родинної трагедії малинська влада.

— Перебравшись до Ворсівки, познайомившись із місцевими жителями, ми зрозуміли, що українці не діляться на східних та західних, ми усі — єдина країна, — розповідають переселенці. — Ми зі слізьми на очах приймали від людей допомогу і були приємно вражені їхньою щирістю, відкритістю та розумінням. Погодьтеся, сьогодні не кожен протягне руку допомоги своєму ближньому, але все-таки людяність ще живе у нас, ми, на щастя, ще не перевчилися бути Людьми…