Ще рік-два, і Ярочище зникне, як зникли його жителі

Які то гіркі відчуття переживають люди, котрі знають, що їхнього села за якийсь час не буде на карті Малинщини? Ця думка не покидала мене у селі Ярочище, що на території Дібрівської сільської ради. А що село може зникнути, то про це можна судити з такої статистики: ще в 1989 році тут було 55 мешканців, в 2001-му — тринадцять. Сьогодні в Ярочищі — сім жителів-пенсіонерів.

Дорога до Ярочищ нагадувала лісову стежину. Вузенька, розмита дощами. З обох боків впритул до неї підступили сосни та берези. Здавалося, тій стежині не буде кінця-краю. І ось серед кущів та дерев визирнула перша хатина. Її господарі, мабуть, давно відійшли у вічність — стежина до порогу заросла чагарниками, і навіть на ганку пустки виросло деревце.

Така ж картина і біля другої хати, третьої, четвертої…

На все село лише до чотирьох будиночків з дороги до подвір’я тягнулися протоптані стежки. А значить ці хати не порожні, є ще в них, як кажуть, живі душі.

Катерину Пилипівну та її чоловіка Василя Ігнатовича Ієнків можна назвати останніми з могікан. Вони у Ярочищі — найстарші жителі. Василь Ігнатович колись працював на машино-тракторній станції у сусідньому селі, а Катерина Пилипівна все життя трудилася ланковою. Побачивши гостей у селі, дідусь із бабусею одразу запросили нас до хати.

— Скоро наше село буде, як одна суцільна пустка, — говорять старенькі. — Молодих сімей в Ярочищі немає, доживають свій вік лише сім пенсіонерів. Лише з приходом тепла у селі стає трошечки людніше. Приїдуть до села дачники, діти тих, кого вже давно немає на цьому світі.

— Бачили серед села таку біленьку відремонтовану хатину? — показуючи рукою у вікно, спитала Катерина Пилипівна. — Чоловік і дружина, котрі там жили, померли, а до хати щовесни приїжджає їхня донька. З самої Одеси їде. Не пропало ще в неї бажання хазяйнувати, працювати на землі. Не даремно ж люди кажуть, що та сторона мила, де мати родила.

— Бачили б ви наше село колись, — з гордістю мовив Василь Ігнатович. — Сорок дворів було, ферма, комора, магазин. Усі землю пахали, господарство тримали. А тепер і корови в селі не побачите. Ось у нас, погляньте, лише кури, собака та два коти. Молоко нам привозять знайомі з сусіднього села, Нової Діброви. Сини, правда, город обробляють. А от урожай збирати їм допомагають гості з лісу — кабани. У нас їх тути стільки розвелося, що ого-го. І вовки до села частенько заглядають.

— А як пережили минулу зиму, щедру на заметілі та хуртовини? — цікавлюся у стареньких.

— Дякуючи синам, пережили, — відповідає Катерина Пилипівна.— Хоч і замете село, але сини щовихідних їдуть. У дворі сніг розчистять, дров нарубають, у хату води внесуть. Трактор постійно чистив дороги в селі. Машина з хлібом двічі на тиждень приїжджала. А у тій машині все: і печиво, і чай, і масло, і крупа усяка, аби тільки гроші були.

 — І «швидка» до хворих їхала, — додає бабуся. — І поштарка раз на тиждень ходила. Легше зиму пережили ті, в кого діти є, які батьків не цураються, допомагають. А старикам бездітним або з непутящими синами чи доньками важкувато прийшлося. Сполучення з Малином немає, бо автобус, вже й не пам’ятаю, коли востаннє до села заїжджав. А старій людині і в лікарню треба, і в «совбез», і на базар. До асфальту не в кожного сил вистачить дійти. А в Ярочищах тепер ні машин, ні коней немає, щоб під’їхати.

З подальшої розмови зі старенькими зрозуміла, що відстань між Малином і Ярочищем вимірюється не лише кілометрами. Між містом і селом є велика інформаційна прірва — нічого не знають жителі Ярочищ про медичну реформу, про яку на кожному кроці гудуть малинчани, далекі вони і від подій на Майдані. Турбує селян зовсім інше.

— Стара назва нашого села — Великий Ліс, — мовив на прощання дідусь. — І тепер наше село дійсно перетворюється на ліс: заростають дороги, стежки, хати, городи. Ще рік-два, і село зникне, як зникли його жителі. Його треба рятувати…