От якби міністри лікувалися у ФАПах…

Баба Марія угробила, як сама каже, здоров’я на фермі в колгоспі. Не думала тоді, що через свою працьовитість, відповідальність та непосидючість розплачуватиметься на старість цілими букетами болячок. Сидимо поруч у черзі до лікаря в поліклініці, де під кожними дверима по п’ять-десять хворих. Багато сільських людей, стареньких, бідових.

— А коли з села чоловік може до лікарні вибратися? Хіба зимою. Та й то — як сказати. Я й сама боюся, щоб не поклали, бо дома господарство, корову доїти нема кому, — бідкається старенька, розповідаючи, що торік тут їй виписали помічні уколи. — Робила їх медичка з сусіднього села, й помагало. Тільки от біда, збирається фельдшерка заміж, виїде до міста, а заміну, хтозна, коли знайдуть.

Жінка молоду медичку не осуджує. А хто хотів би сидіти в холодному ФАПі, бігати на виклики, місити болото?

— А платять же — копійки. Я стільки пенсії отримую, як у неї зарплата. І чим ті міністри в Києві думають? — дивується баба Марія. — У нашому селі дванадцять живих душ. Нема весіль — лише похорони. Тільки ж якби було як підлічиться, то, може, й пожив би ще, — помовчавши якусь мить, знову зітхає сусідка по лаві.

Проста селянка в тонкощі демографії не вникає, але суть справи бачить точно. Найпростіше звернути вину на старіння села, виправдати цим високі показники смертності населення. Хоч у комплексі причин, що призводять до вимирання села, медична складова не на останньому місці.

У поліклініці тиснява. З одного кабінету відправляють до іншого. Але люди стоять, чекають своєї черги. Адже приїхали селяни до Малина не з добра. На місцях іноді просто немає до кого звернутися.

Приміром, торік нікому було виміряти тиск стареньким і порадити, яку пігулку краще прийняти від тієї чи іншої недуги, у Йосипівці, Нових Вороб'ях, Українці, Скуратах. Ці населенні пункти потребували лікарів загальної практики. У сільські медичні заклади Старих Вороб'їв та Владівки ніяк не могли знайти фельдшерів.

Цьогоріч ситуація не дуже змінилася. За словами головного лікаря Малинського міськрайонного центру первинної медико-санітарної допомоги Олександра Андрійцева, нині немає сімейних лікарів у тих же Нових Вороб'ях та Українці. Правда, до останнього села їздить фахівець із Малинівки. За сумісництвом прийом ведуть медпрацівники у Головках, Ялцівці, Нянівці.

— Бажаючих працювати вистачає, — говорить Андрійцев. — Люди до нас ідуть, цікавляться роботою. А потім питають, як доїхати до тієї Ялцівки чи, наприклад, Писарівки? От де біда!

  Фахівці Малинського міського центру зайнятості також подають невтішні прогнози щодо кадрових проблем. Кажуть, що ситуація з кадрами з кожним роком ускладнюється, незважаючи на те, що обласне управління охорони здоров’я постійно подає заявки у медичні університети, запрошуючи випускників.

А скажіть, як можна «заманити» молодих лікарів у село, якщо новоспечений фахівець одержує зарплатню трохи більше тисячі гривень? І навіть обіцянками подвоїти сільським лікарям зарплату проблему не вирішиш, бо немає житла. До більшості амбулаторій та ФАПів лікарі мусять їхати чималу відстань. Чи надовго вистачить у них ентузіазму, і чи не страждає від цього рівень медичної допомоги? Відповідь всім відома.

Торік довелося побувати у кількох ФАПАх. Звернула увагу, що більшість лікарів і фельдшерів сільських лікувальних закладів — це медики поважного, пенсійного віку. Якраз на плечах пенсіонерів у великій мірі й тримається сільська медицина. Той, хто вкоренився у селі, прожив тут життя, зріднився з людьми, той не тільки з професійного обов’язку працює, а й з обов’язку совісті. І люди це цінують.

Добрим словом згадують односельчани завідуючого ФАПом с. Шевченкове Володимира Івановича Райця, який пропрацював на дільниці 49 років і нещодавно пішов на заслужений відпочинок. Ветерани-медики йдуть на пенсію, а достойну їм заміну знайти тяжко.

Сьогодні по всіх усюдах говорять про створення десятого госпітального округу в Малині. Тільки знову ж таки — кадрова проблема! А без належного рівня фахівців і найкраще приміщення, і сучасне обладнання — мертвий вантаж.

— І в обласній раді, і в облдержадміністрації тему сільської медицини не випускають з поля зору: питають у влади на місцях і про ремонти ФАПів, і про їх опалення, — розповідав нещодавно один із чиновників, який не побажав себе називати у статті. — Тільки ж корінь проблеми глибше — у загальному занепаді села. Можна, звичайно, вчити за бюджетні кошти сільських дітей на лікарів, зобов’язавши їх повертатися у рідне село на роботу, щоб вирішити кадрову проблему. Але чи змінить це кардинально ситуацію, якщо село й надалі залишатиметься апендиксом у держави?

Чого гріха таїти, часто ми самі бездумно марнуємо найдорогоцінніший скарб — здоров’я. Яких нащадків можуть сподіватися молоді сім'ї в селах (та й у місті), якщо майбутні батьки не просихають від горілки, п'ють сурогати, палять?  Спиваємося, деградуємо. Хто думає про здоров’я?

Здалеку, з високих столичних кабінетів, ситуація, непевне, не видається такою драматичною, як воно є насправді. Депутати Верховної Ради, міністри лікуються за кордоном у найкращих клініках, для них і їхніх дітей — окремі лікарні. Тому роками й товчуть воду у ступі, балакаючи про реформи в охороні здоров’я, в сільському господарстві, в соціальній сфері. Реформи дійсно потрібні, але втілювати їх у життя треба розумно, вивчивши ситуацію від «А» і до «Я». А що маємо на ділі? Поки що — занепад. А у людей найтяжча недуга — зневір’я. І вилікувати цю болячку надзвичайно тяжко.

Світлана СОТНІЧЕНКО.