Випадкова супутниця, літня селянка, побачивши моє здивування, зауважила:

— Тут живуть наші місцеві «бізнесмени».

— Хто? —  перепитала.

— Ти що, не чуєш? Горе-бізнесмени наші, — з болем повторила жінка. — Так у селі називають подружжя п’яниць. Оленки шкода. Дитина й хліб свіжий рідко бачить, що вже казати про цукерки та печиво? Ходить по сусідах: хтось молоком напоїть, хтось борщем нагодує, обігріє маля. Вона в нас сирота при живих батьках. Мати з батьком щодня у справах. 

 

Далі жінка розповіла про ті «бізнесові справи», завдяки яким молоді батьки щодня мають і чарку, і до чарки.

 

Оксана та Микола — люди неледачі. Влітку вони у лісі. Збирають чорниці й продають заготівельникам. Як ягоди відійдуть, подружжя все одно до лісу йде. Тепер — по гриби. Цьогоріч самі й до Києва лисички возили. Однак уся виручка йшла на горілку та цигарки. Коли в селі оковитої не було, то до сусіднього ходили. Дитині від тих заробітків лише на кусень хліба перепадало.

 

Взимку подружжя наймається до односельчан дрова рубати. Оксану і Миколу в нашому селі та й у навколишніх селах знають, як облуплених, жаліють Оленку, платять за роботу грішми. Але горе-бізнесмени, знову ж таки, поспішають до найближчого магазину за пляшкою. 

— І що? Продають? — цікавлюся.

— А де ж дінуться? Комусь — горе, а комусь — легка нажива. Коли в Оксани та Миколи грошей немає, то ще й на «вексель» дають. Не бояться ні чорта, ні Бога. 

— А що ж сільський голова? — ніяк не можу заспокоїтися, — байдуже спостерігає, як страждає дитина?

— Він у цій хатині частіше буває, ніж у своїй власній. І соромив, і лякав, що доньку відбере, а Оксану з Миколою позбавить батьківських прав. Якось, пам’ятаю, одумалися. За розум узялися. Але того щастя лише на тиждень було. 

 

…Стемніло. На вулиці з’явилися Оксана та Микола. Поверталися з сусіднього села із заробітків. Ледь йшли, спотикались, сварилися.

— Ходімо, Оленко, до мене, бо знову голодна й холодна в хаті сидітимеш, — звернулася до дівчинки моя співрозмовниця і додала: одному лише сільському голові не витягнути цих людей із алкогольної павутини. Він їм і лікуватися пропонував, і гроші обіцяв знайти. Але п’яниці самі мають усвідомити, що вони п’яниці, пропащі люди. Без цього ніякі кодування не допоможуть. А ще, якби була робота у селі, то люди, може, не спивалися б. Не занапащали так своє життя. Страшно… Оленку шкода. Що вона бачить? Чому вчиться?

— Ходімо, дитино, ходімо. Вже геть змерзла, — знову звернулася до Оленки селянка. — А завтра буде день, може, щось зміниться…